Є один цікавий факт. Говорячи про лікарську справу в Київській Русі, ніяк не можна обійти стороною одну унікальну фігуру. Правитель, який опікувався лікуванням, в історії важко знайти факти подібного роду. Щоб персона, що наділена верховною владою в державі, опускалася до людських страждань, шукала зілля від хвороб і недуг! Адже государю ніколи відволікатись на подібні заняття. Але, крім своїх обов'язків як володаря верховної влади в державі, правителі брали участь і в розбудові медичних установ для простого люду.
Так, Статут князя Володимира (996 р) став основою для розбудови благодійних і медичних установ аж до ХVIII століття.
Князь Володимир відкриває ряд богаділень в Києві. На честь свого одруження з сестрою візантійського імператора Анною він споруджує там же церкву в ім'я Пресвятої Богородиці, що стала притулком для всіх стражденних. Володимир повелів при цій церкві зі своєї скарбниці годувати убогих, блаженних, сиріт і вдів.
Київська Русь − а вона проіснувала три сторіччя, давши життя Росії, Україні і Білорусії, − була одним з осередків культури, таким собі осередком для могутніх держав Заходу і Сходу. У надрах перекладацької «Академії» Ярослава Мудрого (кінець XI століття) ми знаходимо і книги медико-біологічної спрямованості. Найбільш значні серед них – «Фізіолог» (йдеться про XI століття!) І «Шестоднев» Іоанна Болгарського. Гортаючи ці безцінні манускрипти, провізор наших днів був би вельми здивований переліком лікарських трав, широко застосовуваних і в наш час. При лікуванні великого значення набувають рослини. Заготівля лікарських рослин виходить на перше місце шляхом введення натуральної повинності, а також завдяки експедиціям травників аптекарського наказу. Особливий “авторитет” мало все сімейство цибулевих, а особливо часник і цибуля. У старовинних травниках відзначалася їх здатність стимулювати регенерацію шкіри при опіках, ударах, пораненнях.
Основне місце в давньослов’янській медицині займали ліки рослинного походження. В даний час вони більш вивчені, і багато з них успішно застосовуються сучасними лікарями. Так, гвоздика рекомендувалася при слабкості зору, при захворюваннях шлунка, печінки, серця. Перець (чорний) вважався у давньослов’янських лікарів справжньою панацеєю від усіх хвороб. Лікували ним і ревматичні хвороби. В якості проти застудних засобів давали імбир. Його приймали в оцті на ніч. Популярні були також мускатний горіх, мускатний цвіт, які привозили з Індії. Вони застосовувалися як сечогінний засіб і для збудження хронічних хворих.
В якості знезаражувальних засобів в Київській Русі використовувалася полин, багно та ін. В «Києво-Печерському патерику» (ХVI ст.) згадуються сенна і ревінь, які вживалися в якості проносних засобів.
Нашим далеким пращурам були відомі металева ртуть, отримання опію з головок маку, цілюще значення «топліца» (мінеральних джерел). Лічець (лікар) тих днів знав анатомію по Галену і Арістотелю. Тіло людини було осередком чотирьох «стихій» – вогню, води, землі та повітря, а здоров'я людини залежало від непорушної рівноваги властивостей цих стихій – гарячої, холодної, сухої, вологої. Хвороба ж – «недобре» змішання соків, «смута стихій». Відповідно до чого була розроблена практика лікувальних припікань, кровопускань, застосування проносних, чхальних та інших очисних засобів.
Щоб знати, як «подобає» лікувати людину та якими способами, в основу розподілу людського віку клалася «Седьмиця» (сім семирічних періодів). Найбільш вразливими вважалися дитинство і старість. Немовлята страждають недугами надмірного зволоження: «пітнику», висипу (обливу, корю, віспа, лапухі), пухлини в горлі. Для старечої патології характерні затвердіння уд (частин тіла), сухість шкіри, глухота, сліпота, часті «залягання жил у мождені» (в мозку) і внаслідок цього «удари з викривленням ока і полуустом».
Причина хвороби носила назву «вина недуги». У світі так багато «вин», що їх «ісчесті неможливо». Пошук «провини» – функція «льчиців». Біля ліжка хворого саме вони «пильнують і першу вину хвороби викривають» (з листа Володимира Мономаха до дітей, початок XII століття). Недуга може бути породжена однією «виною». Але дуже небезпечно, якщо вони наступають «укупі» і бувають різні? Пригнічення психіки, як і лінощі, – перші кроки до хвороби. Але праця – умова, без якої неможливий гармонійний розвиток організму. Тому всяка корисна справа викликає високу душевну радість, внутрішню радість.
Велике значення надавалося діагностиці та прогнозу. Діагноз іменувався «викриттям недуги». Надійніше всього хворобу визначити по «жилобієнію» (пульсу), але це доля лише «лечьців– хитроків». Істотною підмогою в діагностиці служило «смотреніє урін» (аналіз сечі в «стьклянцях»). Про хворобу судили по «малості або безлічі урини», її кольору, запаху, осадку. Важливий і огляд всього обліку хворого, аж до звички розмовляти, сидіти, їсти, або навіть така деталь, як «смєяніє зубь» (усмішка), «ступаніє ніг» (хода), що може сповістити про властивості хвороби (Збірник Святослава, 1076).
Знамениті лікарі Київської Русі.
Велику роль в історії медицини (монастирської) зіграв Києво-Печерський монастир (ХI століття), який для того часу був свого роду першим університетом. Ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де при монастирі Св. Афанасія була влаштована «лікарня хворих заради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про декількох подвижників Печерського монастиря, що прославилися своїм лікарським мистецтвом. Ми зустрічаємо в записах такі імена: «На скрижалях вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, які славилися даром зцілення і лікування хворих, як, наприклад, Антоній Преподобний, Агапіт Печерський, Доміан, Пимен Постник та ін».
Антоній – цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хронічка, – особисто доглядав хворих, яких він лікував, давав їм «куштувати зілля», що зцілювало їх. Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов як у простих людей, так і у князів. Після лікування у Антонія Великий князь Київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, а «ігумен і братія заклала церкву велику і монастир … І оттоле нача зватися Печерський монастир …» – зазначає літопис.
Прозваний сучасниками «лікаря безвідплатного», Агапіт лікував і монастирську братію, і мирян, які зверталися до нього за допомогою. При лікуванні Агапіт застосовував відвари з різних трав і коріння. Коли в Чернігові захворів князь Володимир Мономах, до нього скликали всіх відомих лікарів – іноземців, що жили в Київській Русі, але хвороба посилювалася. Тоді звернулися в Печерський монастир до преподобного Агапіта. Той послав князю лікувальний відвар. Незабаром Володимир Мономах абсолютно одужав. Бажаючи винагородити зцілителя, князь направив щедрі дари іноку, але той роздав їх бідним.
Лікарі-професіонали з'явилися, в основному, з осередку чарівників, відунів, знахарів, чаклунів, волхвів цьому – сприяли природна спостережливість, бажання знайти розгадку явищ природи, таємниць людського організму. Повагою до природничих знань знахарів вирізняються багато ранніх літописів.
Знахарі були знавцями «зелій», тобто лікарських рослин. Знахарі успішно виступали в ролі дитячих лікарів, надавали допомогу жінкам при безплідді, їх запрошували в будинки до хворих, які страждали заразними хворобами, до поранених і «виразковим» хворим.
У ранніх пам'ятках писемності панує повна нероздільність понять знахар, «волхв», «врачь», «лічець», «зелейнік», «чародій». За давньослов’янським поданням, чари – це високе мистецтво, майстерність, чарівна хитрість, а знахар, волхв – є «премудрий», людина з великим досвідом і знаннями.
Щоб показати особливу глибину медичних знань у лікарів, література того часу наділяла їх епітетами «мудрих», «хітроков», «Філозоф».
Древні слов'яни були сильними людьми. Фізична праця, проста, здорова їжа, тривале перебування на свіжому повітрі підвищували їх опірність згубній дії мікроорганізмів.
Особливою шаною були оточені «різальники» (хірурги). Використовуючи екстракт беладони і настоянку опію, вони проводили досить складні операції з ампутації кінцівок, трепанації черепа, череворозтину.
Перший офіційний лікувальний заклад (військовий госпіталь) був відкритий в 1667г. З цього часу починається новий – більш сучасний етап розвитку медицини.
