Назвали так рослину за запах часнику, який властивий всім її частинам: варто розтерти в пальцях листочок і ви його почуєте. Деякі народні назви теж пов'язані з цією оcобливістю рослини: часничниця, гулявник часниковий, а ще підгачник, кропива дурна. А означення «кінський» в назві виникло тому, що навесні, ще до початку цвітіння рослини у квітні, коні з задоволенням її поїдають.
Розумні тварини шукають часничницю, щоб почистити організм від паразитів, щоб нормально працював шлунок і кишківник. Так само й ми, люди, додаємо до страв приправи: гірчицю, часник, цибулю, перчик… Особливо після зими хочеться наснажити організм вітамінами, підсилити імунітет, почистити дихальні шліхи від слизу, застою мокротиння, що утворився після зимових застудних та інших респіраторних хвороб.
Часничниця з цим цілком впорається, адже її листя не тільки ароматне, а й лікувальне та поживне: містить багато вітаміну С та провітаміну А, білки, вуглеводи, мінеральні речовини. Використовують найчастіше свіже листя в салатах як замінник часнику. Корені теж їстівні і на смак нагадують редьку, а молоді стебла мають солодкуватий капустяний смак.
Це одна з найдавніших європейських приправ. У Британії в Середньовіччі її використовували як ароматизатор для солоної риби, робили соус для смаженої баранини, їли як салат; та й досі молоде листя кладуть у сандвічі.
Насіння, що містить до 30% гірчичної олії і має досить гострий смак, може заступити гірчицю або перець — так його використовують на Кавказі й у Франції, де кінський часник вирощують в культурі.
В середземноморських країнах з листям часничниці готують соус песто (базилік, часник або часничниця, оцет та олія), насінням приправляють їжу, квіточками прикрашають салати.
До речі, зелені листочки часничниця зберігає всю зиму, тож скористатись ними можна дуже ранньої весни: рослина дворічна, і в перший рік дає лише прикореневу розетку з листочків, в такому стані й зимує. Наступного року виростає до метра заввишки, а з квітня до червня квітне білими чотирипелюстковими квіточками, як у всіх хрестоцвітих. Коли чорні насінини у стручках дозрівають, листя відмирає і залишається стояти лише сухе стебло зі стручками.
Росте часничниця на вологих, затінених місцях, на пухких ґрунтах у листяних і мішаних лісах, чагарниках, садах і парках, а от пишуть про неї в книжках дуже рідко. Хоч вона, як і вся родина капустяних заслуговує на увагу, зокрема, як лікарська рослина.
Для лікування використовують насіння і листя, зібране під час цвітіння рослини. Надземну частину збирають разом з квітами, зрізуючи на рівні нижніх листків. Сушать у затінку і зберігають у коробках.
Насіння містить синігрін — пекучу, гірку речовину, яка розігріває, легенько, дуже делікатно подразнює стінки дихальних шляхів, щоб почистити їх від слизу. Кишківнику ця властивість допомагає уникнути застою, запалення чи проносу. Насіння зберігали у висушеному вигляді, а коли хтось хворів на застуду, то розмочували його, товкли й використовували як гірчичники.
В старі часи давали пити настій із часничниці тим, хто кашляв, задихався, тобто, в сучасних термінах, мав бронхіальну астму.
Настій часничниці від бронхіальної астми
Візьміть 1 ч. л. подрібненої трави на склянку окропу, настоюйте до охолодження, пийте по 1 ст. л. 4-6 разів на день.
Має настій і відхаркувальну та легку сечогінну дію, допомагає при проносах та є глистогінним засобом. Свіжим листям лікували цингу, адже воно містить багато вітаміну С.
Зовнішньо листя використовували для лікування опіків, гнійних ран, виразок — воно має антисептичну дію. Припарки з листя накладали на місця укусів комах.
Жаль, що більшість з цих застосувань збереглись лише у історії народної медицини, та й на саму рослину мало хто звертає увагу. Але все залежить лише від нас: якщо хочемо бути здоровими, будемо не лише знати, а й застосовувати знання на практиці.
