Якби я дівчина була,
То я б вінок п’янкий сплела,
Підперезалася б серпанком
І весняним погожим ранком,
Поки не кинуло ще сонце
Своє проміння у віконце,
Поки не впали срібні роси
На мої довгі русі коси,
Прийшла б до тебе знов і знов,
Мов Полісяночка з дібров,
Щоб ніжно, весело всміхатись,
Тугими персами торкатись
І поцілунок полум’яний
Подарувать тобі, Коханий.
Якби я жінкою була,
То я б сорочку одягла —
Гаптовану, мережану —
І тихо-тихо, обережно
Босоніж по траві-росі,
Коли ще сплять ледачі всі,
Під покривалом ночі й неба
Я бігла б, як душа, до тебе,
Щоб все, як є, жагуче тіло,
Що від кохання розпашіло,
І серця жар — тобі віддати,
В твоїх обіймах завмирати,
Щоб народить і народжати,
Буть на Землі, нащадків мати...
На те я Жінка.
Якби Бабусею була,
То я б пополудні прийшла
Неспішно, тихою ходою,
Щоб привітатися з тобою,
На посивілі твої скроні
Покласти стомлені долоні,
Життєву мудрість передати,
Благословить, як рідна мати,
І щастя-долі побажати.
Щоб ти здоров’я мав і силу,
Кохав дружину свою милу,
Ростив синів своїх і дочок,
Ходив гуляти у садочок,
Та щоб просилися на руки
Твої кирпатенькі онуки.
Якби ж Бабуся я була.
О милий Боже, ти прости,
Що я прошу — уберегти
Мене від Божого жадання:
Од вічного в житті кохання.
Та я — не дівчинка, не жінка
І не бабуся, а — Ялинка,
Жива, колюча Деревинка.
Тому і не змогла прийти
І тобі щастя принести.
Ти сам прийшов до мене в ліс,
Зрубав і силоміць приніс
До себе у святкову хату,
Де весело, гостей багато.
Що ж я могла тобі сказати? —
Що я жива і маю душу,
Довічно в лісі жити мушу.
О, я лише стогнала глухо,
А ти рубав мене, не слухав.
Ти був глухий.
Тут сміх і радість... А я плачу,
Бо вже ніколи не побачу
Чудового — земного — раю.
Прощайте, люди, я вмираю,
Я тут, на святі, помираю
І лиш тепер достоту знаю:
Я в жертву віддана для того,
Щоб у душі ви мали Бога.
Амінь!
